Рок-н-ролл і «Гуцули»

Навіть не знаю, коли це почалося... Можливо, ще в п’ятирічному віці, коли безтурботно засинаючи на своєму ліжку, крізь подушку чув ревіння гітар групи „Блек Себет”.

Неймовірну на ті часи музику на першому поверсі слухав мій дядько Олег Мацьоцький. В нього був магнітофон „Дніпро”. Одного вечора «забойна» пісня „Iron Man”, що розпочинається скриплячим голосом металевого монстра, прозвучала разів двадцять підряд.

 

Центром Всесвіту був Косів, оточений карпатськими горами. В цьому краю живуть гуцули, які в дитячій уяві асоціювались з тисячами файно вбраних мешканців гірських сіл. На церковне свято Івана Хрестителя мешканці гір галасливими хвилями накочувались на вулиці. Святкуючі, поважного віку газди гордо носили кептарі і капелюхи з перами. Діти бавились м’ячиками на довгій гумці, прив’язаній до пальця. І всі лизали «льоди», тобто морозиво. На базарі тоді ще запросто можна було почути дримбу. Якась бабця, сидячи на лавці і заплющивши очі, як медитуючий тібетський монах, безперервно видобувала звуки, які дрижали в повітрі.

Зараз такі інструменти сприймаються майже як містичні шаманські знаряддя. А тоді цієї екзотики було стільки, що на неї ніхто не звертав уваги. Бо дримба є дримба. А автобус типу „ПАЗ”, натужно завиваючи на гірських дорогах, завжди привезе з села Верхній Березів до міста стільки людей з бесагами, скільки захочуть поїхати, а не скільки буде вільного місця.

Був ще один яскравий образ гуцула, який знайшов втілення на вивісці кафе „Трембіта”. Мешканець Карпат там завмер в гордій поставі, а трембіта стирчала грізно, як 100-мм протитанкова гармата. Гори були чудесного смарагдового кольору, сорочка гуцула білосніжно-біла. А постоли класично стирчали в різні боки загнутими носками. З кафе вечорами вивалювались щасливі відвідувачі з розчервонілими обличчями. Там завжди можна було попити коломийського пива. Але гуцули грали не тільки на трембітах. Знайшлися люди, які вирішили, що електрогітара з фузом — це теж файний звук. І він повинен-таки трохи струснути зі стін районного Будинку культури наочну агітацію в акуратних дерев’яних рамках з гуцульською різьбою. Світ колись поглинула „бітломанія”. Косів став жертвою „гуцуломанії”. На жаль, мені не пощастило чути перших виступів групи „Гуцули”. Тоді я був ще замалий вештатись „забавами” у „райбуді”. А про ці концерти розповідали мало не легенди. Музиканти грали пісні „Deep Purple”, „Black Sabbath”, замінюючи оригінальні тексти на свої. Тому, наприклад, шалений „Параноїд”, в якому четвірка з англійського індустріалізованого Бірмінгема вивела не всім зрозумілий образ психічно хворої людини, набував місцевого колориту:

Ішов гуцул з полонини,
Схотів води пити.
Залетіла муха в гачі
— Мусів сі топити.

Безперечним лідером групи вважався гітарист Гєба. Цей дядечко з бородою і кругленьким черевцем йшов до слави давно протореним шляхом. Закривався на довгі дні в кімнаті з гітарою і магнітофоном і невтомно копіював партії визнаних гітаристів.

— Гєба, та ти вже граєш, як Блекмор! — захоплено відсипали компліменти шанувальники.
— Та шо тут грати. Тут собі на грифі пальцями перебираєш, і файно звучит! — скромно відповідав Гєба і негайно ілюстрував процес народження „соляка” партією з „Highway Star”.

Тої самої, де фендер стратокастер дає прочуханки музичній класиці. Шанувальники ще більше тамували подих... Гєба був не тільки гітаристом, але й розповсюджувачем музики. Фірмовий диск, надісланий родичами з Канади чи Німеччини, коштував великі гроші. Тому більшим попитом користувались бобіни із магнітофонними записами. Мій дядько Олег став не тільки постійним покупцем таких «рекордз», але й одвічним опонентом Гєби в музичних дискусіях. Новини про поп-музику регулярно доносили лише радіохвилі мюнхенської радіостанції „Еуропа Лібера” на румунській мові, а з офіційних радянських видань інколи повідомляв журнал „Ровесник”. Однак співрозмовники знаходили безліч тем для диспутів. Говорили про нові альбоми, переходи музикантів з групи в групу. У зміст пісень вникали. Тоді слухали музику не так, як у сучасну еру MTV. Тоді дослуховувались до дрібниць. Знавці до ноти пам’ятали партії кожного інструмента та вокалу. Обличчя починали сяяти, як у набожних прихожан під час церковної служби, коли доходило до найбільш улюблених фрагментів. І полеміка про те, яка гітара звучить смачніше — „фендер” чи „гібсон”, ніколи не могла остаточно завершитись. До цього завжди додавались розсуди на хіпівсько-філософські теми. Це було так захоплююче!

Врешті-решт мій дядько Олег почав співати з „Гуцулами”. І це можна було передбачити. Хіба міг і я залишитись байдужим до рок-н-ролу?

Якось мені, ще школяру, пощастило навіть проїхатись в „Жигулях” разом з іншим натхненником творчості „Гуцулів” басгітаристом Славком Корищуком. І тоді я почув, як народжуються пісні.

— Вчора зібрались на репетицію, а світло пропало в усьому Косові, — хриплуватим голосом розповідав чимось схожий на гітариста „ZZ top” бородатий Корищук, об’їжджаючи ями на дорозі.

— Та ти шо, Славку? Не було репетиції? — Та нє, не грали. Але зато я придумав нову пісню.

— ??? — Пісня називається „Лампочка Ілліча”.

Альбій ШУДРЯ,
Косів-Севастополь (Уривок з книги «АЛБІ БЕК»)

Середа, 28 червня, 2017