Захопленню не було меж

Для багатьох любителів активного відпочинку, походи в Карпати обмежуютьс я Чорногорою та Горганами. А дарма, адже кожен куточок гір цікавий свої- ми характерними особливостями, неповторними місцями. В одне з таких місць ми і вирішили завітати на початку осені 2012 року.

Мармароський гірський масив лежить на кордоні України та Румунії, більшість вершин знаходиться на території наших сусідів. В Україні розташована його північна частина, зокрема Гуцульські Альпи (названі так через значну амплітуду відносних висот, глибокі міжгірні долини, гострі гребені та вершини).

Отож наша невеличка компанія з 6 чоловік вирішила здійснити мандрівку в цей райський куточок України. Оскільки по Мармароських горах проходить державний кордон України, для мандрівки необхідно заздалегідь оформити документи, заявку на перебування в прикордонних територіях, відправити це все до Мукачівського прикордонного загону і уточнити, чи надано дозвіл. Як завжди, наша компанія збирається в останній момент, і нам вдалося заявку по- дати в понеділок, а вже в середу ми отримали дозвіл (як правило заявка розглядається до 10 днів). Відчувши такий фарт, ми в п’ятницю відправились до Коломиї, а звідти о 8:13 поїздом Коломия-Рахів до центру Європи. Слід сказати, що це, напевне, найбільш мальовничий маршрут, по якому я коли-небудь мандрував, а тому всім рекомендую зробити це саме.

З Рахова ми відправились до села Ділове, де повинні були отримати дозвіл і вийти на маршрут. Спочатку на прикордонній заставі виникли якісь непорозуміння, певно, наш дозвіл не передали з Мукачево, але мобільний зв’язок допоміг — прикордонники переговорили між собою і справу владнали.

Ура — близько 15-00 виходимо на маршрут!!! План мінімум першого дня був дійти до полонини Лисичої, план максимум — до урочища Маслокрут. Перше, що ми відчули, підіймаючись на Мармароси, різкий перепад висот. Адже від села Ділове до Попа Івана Мармароського потрібно набрати близько 1600 метрів.

Але сонячна погода, прекрасні краєвиди та бажання виконати мету нам допомагали. Близько 20-00 ми були біля колиби на полонині Лисича і ні про який Маслокрут і не мріяли — хотілось просто відпочити. Залишивши наплечники в колибі, ми спробували піднятись на Піп Іван, але нас швидко застала темрява і вдалося дійти тільки до скелі біля його підніжжя, посидіти на ній і помилуватись краєвидами та далекими вогниками міст та сіл Закарпаття. Повернувшись до колиби, ми смачно повечеряли і повкладалися спати, адже завтра підйом рівно о 5-00.

Другий день зустрів нас хмарами, але для походу в гори це оптимальна погода — відсутність густого туману, дощу, сонце не смалить — так можна і на Еверест. Раненько встали, підготували сніданок, поприбирали в колибі і вперед.

Піп Іван Мармароський має достатньо круті схили, а тому підйом був не з простих. Проте справжні, незачеплені цивілізацією місця неначе надавали нам сили і манили все вище та вище. Близько 9 ранку ми вже були на вершині і милувалися краєвидами, адже перед нами, як на долоні, були Румунські Мармароси, Свидовецький масив та Чорногора. На Попі Івані Мармароському нашій компанії довелося розділитись — одна група поверталась до Ділового, а інша йшла в напрямку Чорногорки. Я був в числі останньої.

Кінцевою точкою другого дня була гора Стіг, з якої до Поп-Івана Чорногірського вже рукою подати. Це були найважчі 13 годин в моєму житті. На півшляху погода різко зіпсувалася, впав туман, задощило. І хоча заблудитись було нереально (Україно-Румунський кордон — це така собі високогірна ґрунтова дорога, яка в деяких місцях сягає 15 м в ширину), постійні підйоми та спуски виснажували. А ще хочеться зробити «комплімент» тим, хто на вказівниках розраховував відстані між горами та час їхнього проходження. Вказані цифри просто нереальні. В урочищі Межипотоки написано, що до до гори Стіг 10 км. Ми пройшли десь 6-7, а там вказівник що до Стога ще 8. Проходимо ще 6 км — до Стога — 4. Або гора від нас втікала, або чогось не розумію. Проте, коли ми дійшли до гори Нєнєска Міка, стало зрозуміло, що до нашого пункту призначення вже недалеко. За Нєнєскою ми пройшли урочище Скеля смерті, де че- рез обвали великих каменюк часто гинули туристи, пройшли траверсом Нєнєску Маре, знайшли нарешті воду (від Лисичої до Нєнєски джерел не було), туман розступився і перед нами відкрилася фантастична картина Мармароського масиву та частини Чорногори. Заради таких хвилин справді варто витримувати всі труднощі.

Добра погода, однак, протрималася недовго, знову задощило і ми з останніх сил поспішали до місця ночівлі. Посилювався туман, на 10 метрів вже нічого не було видно, а ми все ще не могли дійти. Десь біля 20-ї ми таки добралися до підніжжя Стога, розклали намет і полягали спати.

День третій. Підйом о 6-й, маленький сніданок і додому. Через густий туман ми вирішили не підніматись на Попіван, а спускатись до Шибеного. По дорозі ми зайшли на велику полонину, де було кілька сотень овець, справжні собаки- вівчурі, неначе на кілька сотень років назад перенеслись. Близько 12-ї ми були в Шибеному, зробили чайок з м’яти і спокійно чекали автобус на Верховину. Автобус Верховина-Шибене це справді легендарний засіб транспорту, тут завжди можна зустріти цікавих людей, а ще не знаєш що станеться у дорозі.

Автобус був як завжди повний, ми зустріли в ньому велосипедистів, які катались біля Попівна і повертались додому. Перший раз бачив як велосипеди скручуються, з них знімають колеса, пакують в чохли і в автобус. Після 3 кілометрів, автобус зламався і ми змушені були добиратись автостопом. Тут ми позаздрили велосипедистам, які знову поскручували своїх коней і поїхали. Проте є таки справедливість — наш знайомий з Яремчі, їдучи в автобусі додому, бачив їх тільки у Кривопіллі, повністю виснажених.

Десь біля 18-ї ми були у Верховині. Звідти вже пороз’їжджались по теплих домівках — хтось в Яремче, а хтось — до рідного Косова. Слід сказати тим людям, які ще себе не випробовували, що ніч, проведену на теплому ліжку в домашньому затишку після довгої мандрівки, не можна ні з чим зрівняти. А тому раджу всім — йдіть вперед до нових ще не підкорених вершин.

Олександр БОНДАРЕНКО

Головне правило — не плутайте гору Піп Іван Мармароський (Закарпаття), де є кордон з Румунією та Піп Іван Чорногірський (Верховинський район), де — недіюча обсерваторія. Загалом дивно, чому в гуцулів не вистачило уяви та фантазії назвати 2 гори різними назвами, щоб уникнути плутанини. Але варто знати, що є ще і Петрос Чорногірський та Петрос Мармароський.

Для тих косівчан, які ніколи не були в селі Діловому та на Мармаросах, але хотіли б туди потрапити варто знати, що це похід для підготовленого та фізично сильного туриста. Не буде зайвим сказати, що походи на Говерлу (навіть взимку) чи на Піп Іван Чорногірський не йдуть ні в яке порівняння з мандрівками на Піп Іван Мармароський. Адже щоб потрапити на гору з Ділового та повернутися назад потрібно мінімум 2 дні з ночівлею, бо доведеться пройти близько 50 км гірськими дорогами з величезним і фантастичним перепадом висот. І навіть враховуючи, що краєвиди на самій горі та загалом Мармароському хребті нереально красиві, то варто готуватися до дуже важких, навіть спартанських умов мандрів. Про такі мандрівки мало інформації навіть в Інтернеті, тому наша спільна стаття і досвід сподіваюсь стане косівчанам-туристам у пригоді.

Отож, з Ділового до полонини Лисичої, де всі зупиняються на ніч в колибі, десь близько 20 кілометрів по дорозі. З обох сторін шляху густий ліс, а дорога часто переривається гірськими джерелами з найсмачнішою водою в світі і це не перебільшення. Загалом вода на Закарпатті — це щось особливе і дивно було бачити її майже на вершинах гір, що для Карпат загалом не властиво та ще й в такій кількості і якості.

Більш досвідчені туристи, на відміну від нас, наймали в Діловому машину, яка за 300 гривень довозила їх до пункту призначення, тобто майже до колиби. І чесно кажучи, — це дуже розумне рішення, яке ми, на жаль, так і не прийняли. Бо йти по дорозі дуже довго та не цікаво — жодних краєвидів, де лише гірські водоспади та скальні виступи тішили око. Дороги в горах навколо Ділового просто прекрасні — звісно не асфальт, але без ям, добре втрамбовані щебенем, по яких без проблем їдуть майже під саму гору навіть вантажівки.

Від колиби до вершини підніматися досить легко та швидко — майже за 1,5 години ми були на вершині Попа Івана Мармороського. І тут варто згадати про смачну журавлину і чорниці (афини,) які, як не дивно, ростуть на самій горі і підтримують туристів найчистішими і найсвіжішими в Україні вітамінами. До речі, по дорозі також багато ожини, а перекушуючи натур-продуктом під час мандрівки, набагато легше йти. На самій вершині нас зустрів сильний вітер було досить холодно, проте краєвиди та пейзажі були незабутні. Недаремно цю частину Карпат називають гуцульськими Альпами. Місцеві мешканці говорять переважно українською мовою з вкрапленнями гуцульського діалекту закарпатського пошибу, тому зрозуміти їх для косівчанина не складе жодних труднощів. Та акцент в їх мові присутній і за це мої друзі в поході називали їх безпідставно румунами. Самих же румунів чи їх військових, незважаючи на близькість до кордону, ми так і не побачили, хоча циган, як в Рахові так і в самому Діловому вистачає.

Через те, що я входив у групу, яка поверталась в Ділове після сходження на Піп Іван, побачив, що йдучи по хребту через вершину Щербин, відкриваються теж чудові краєвиди. Та навіть пересуваючись по хребту, відчувається великий перепад висот і йти не є легко. Тому, якщо ви хочете простішим шляхом знову попасти в село, то можете спуститись з правого боку хребта на хорошу дорогу, яка супроводжує хребет аж до села.

На полонині Гальчинка ми вирішили скоротити шлях і повернули праворуч лісовою «тракторною» дорогою в село. Йдучи цією дорогою 4 години лісом, під дощем, по коліна в глині, під кутом 60-90 градусів, з важким наплічником, я зрозумів, що мене чекає, коли я попаду в пекло — вічно йти цією дорогою. Тому будьте обачні і не розслабляйтесь, бо йти з гори вниз тут зовсім не легше, ніж підніматися на неї! Назад ми добирались автобусом з Ділового до Рахова, а там трохи не встигнувши на потяг, довелося їхати автобусом з Рахова до Коломиї за 50 гривень. При тому квиток на поїзд за тим же маршрутом 11 грн.

Тому будьте уважні, беріть з собою запас грошей та їди, а головне — йдіть з тими, хто там вже був і допоможе вам розібратися в ситуації!

Тарас ПАСИМОК

Четвер, 25 травня, 2017