Подолали себе і Чорногору

Недавно четверо закоханих у гори (а це були я, Сашко Боднаренко та Сашко Мартинюк — (обоє з Косова) та ще Андрій Стельмащук з Дори) вирішили вибратися у триденний похід Чорногірським хребтом. Захотілося нам побачити в черговий раз красу Карпат, неповторні краєвиди з найвищих вершин України, а також випробувати себе у такому досить непростому маршруті.

Сказано — зроблено! Уже в понеділок, 2 липня 2012 року, коли ми, нарешті, добрались до нашого місця призначення, нас зустріли охоронці прикордонного посту у Шибеному. Прикордонні формальності тривали недовго. Коли ми вирушили по маршруту, годинник показував 14:20.

Наше основне завдання того дня було добратися до озера Марічейка, де б можна заночувати. Отож, ми розпочали підйом, який був досить стрімким, а оскільки сонце пекло немилосердно, то досить швидко ми геть упріли і захекалися, стаючи кожен раз на поворотах віддихатися на 1-2 хвилини. Два рази робили більші привали і жадібно пили воду. Вода швидко закінчувалась, ми йшли спочатку галявиною, а потім лісом, і увесь час догори — годинки дві. Врешті, наші запаси води були майже вичерпані, а та, яка була, вже давно розігрілась і не рятувала нас від спеки. Ми виперлись на якусь полонину і побачили колибу. Зметикувавши, що тут десь має бути вода, Андрій пішов до колиби, а ми, не маючи сили вже й рухнутися, зробили привал на початку полонини.

Яким же було наше здивування, коли вставши і рушивши далі, буквально за п’ять кроків надибали струмок! Десь на середині полонини довідались, що це Веснарка, значить до Марічейки вже недалеко. І справді, за годину ходьби лісом ми вже були біля озера — на висоті приблизно 1500 м над рівнем моря. Там і розтаборувалися на нічліг.

Година була ще рання, тому спочатку зробили фотосесію біля озера (правда купатися не полізли — занадто замуленим вже воно виглядало). Марічейка розташована в досить мальовничому місці — серед лісу, оточене з усіх боків соснами, серед лісу, оточена з усіх боків соснами, поросла комишами, з одного боку видніється схил гори, інших сторін не видно через густий ліс — справжня тобі карпатська ідилія.

На вечерю в нас була варена гречка, ковбаса, рибні консерви, помідори, хліб, сало і чай з шоколадкою. Спостерігаючи, як у ка- занку кипить гречка з консервою, я подумав собі, що все-таки, побут в горах сприяє великому спрощенню речей і думок. Вдома, до прикладу, ми б навіть не глянули на таку їжу, ще й приготовану з листочками і гілочками і всім решту, чого природа сама зволила докинути в наш казанок. А в горах вминали все без жодних нарікань. І не потрібно було цілої купи звичних для домашнього затишку речей — дрова, вогонь, казан, миска і ложка. І все. Такий мінімалізм якраз спонукає по-справжньому бережливо ставитися до речей і, водночас, дозволяє зрозуміти наскільки людина є марнославною і виніженою у своїй природі — адже для того, щоб бути щасливими в цей конкретно даний момент не обов’язково мати цілу купу всього — достатньо лише найнеобхіднішого. Все решта залежить від самої людини.

Не поспішаючи розбили табір, розклали багаття, і повечеряли, а також сповна намилувалися красою літнього карпатського лісу, відчули таємничість місця, де ми перебували, і свою присутність у ньому. Десь по 9-й вечора ми повкладалися спати під плюскіт гірського струмка, який протікав за 10 метрів від нашого табору.

Підйом був о 4:30. Доки сонце ще добре не зійшло, ми поснідали що Бог послав, згорнули намети і рушили. Піднімалися ми дорогою на Попіван. На гору почали підніматися о 6-й рівно. Минули ліс, потім смугу альпійки, перед нами почали відкриватися прекрасні картини гірського ранку. Сонце ще високо не зійшло, в долинах кублився рідкий туман, який ледь-ледь заволочив смерекові ліси. Прямі промені проходили повз нас далі на захід, наче вказували нам маршрут. Ми здиралися все вище і вище, з кожним кроком око наше захоплювало картинки все далі й далі. Перед нами поступово відкривалися наші Мармароси з їхніми майже вертикальними схилами, далі — румунські вершини. З іншого боку — наші хребти, порізані улоговинами, порослі лісами були вкутані легким серпанком туману. Попереду стриміла вершина Попівана, яка з кожним кроком ставала все ближчою. Невдовзі всі ми були на ній — до 7:25. Привітавши один одного із підкоренням першого чорногірського двохтисячника (висота Попівана 2028 м), ми пішли оглядати вершину.

Окрім тих краєвидів, які я вже спромігся описати, стало видно також увесь Чорногірський хребет, і ми зміряли очима яку відстань повинні сьогодні подолати. Зокрема на сьогодні у нас стояло завдання добратися до Говерли, спуститися з неї і знайти місце на нічліг між Говерлою та Петросом.

Неможливо пройти непоміченим попри обсерваторію на вершині Попівана. Її спорудила в 30-х рр. минулого століття польська влада для спостережень за небом і землею. Унікальна споруда, одна з найвищих у Європі на той час, свою функцію проте виконувала недовго — під час Другої Світової війни вона була розграбована. Зараз там залишився тільки кам’яний каркас обсерваторії, але саме він є об’єктом численних екскурсій на цю гору, оскільки виглядає ця покинута споруда і справді дуже велично.

Намилувавшись вдосталь краєвидами, ми вирушили далі по хребту, а краєвиди супроводжували нас у своїй однаковій тональності та різноманітних ракурсах. Бігти по вершинах Чорногірського — це здорово! Відчуваєш себе по меншій мірі Арагорном із фільму «Володар перснів» — настільки вся обстановка захоплює дух! Одна за одною виринають і залишаються вдалині вершини, долини, струмки, потоки, стежки, підйоми, спуски, брили каміння, внизу ти бачиш зарослі альпійки або вершини смерек, гірські озера або ріки, вдалині видно майже іграшкові села, навколо тебе оточують хребти найрізноманітніших форм, з боків тебе обдуває свіжий гірський вітер, якому на такій висоті вже ніхто не заважає розгулятися і це все — на десятки кілометрів навколо!

Чи можна собі щось подібне уявити, лазячи в цей момент під спекотними запилюженими вулицями міст? Ми досить швидко і впев- нено рухались хребтом. Подолали такі вершини як Дземброню і Менчул, потім підкорили Бребенескул — другий по висоті двохтисячник України (2032 м). Там і зупинились на невеликий привал. Сама вершина Бребенескула, до речі, нагадує скоріше горб а не гору — вона полога й протягла. З неї відкриваються чудові краєвиди на озеро Бребенескул внизу і на Гутин-Томнатик (2015 м) — єдиний двохтисячник, на якому ми не побували за браком часу.

При переході з Бребенескула до Ребер нам трапилась улоговина зі снігом. Виявляється, сніг посеред спеки у липні в Україні таки буває, по дорозі ми бачили ще кілька таких улоговин (хоча Чорногора — це єдине місце, де його можна зустріти). До чого ж було приємно покачатися в ньому після спекотного сонця, яке хотіло з нас випарувати всю вологу, погратися в сніжки, просто відпочити в цьому місці! Ну де ви ще таке чудо побачите як не в наших Карпатах?

На Ребрах, які не мають чіткої вершини, а тягнуться невеликим хребтом (найвища точка — 2001 м) ми довго не затримувались. Виходити на їх верх було варто через те, що з них добре видно Шпиці — скелясті кам’яні утворення гострої форми, які ніби хтось понатикував у землю. Їхнє скупчення творить неперевершений краєвид на північному схилі Чорногори і нагадує велично-похмурі краєвиди Мордору (із «Володаря перснів»). З Ребер ми добралися до озера Несамовитого — одного з наймальовничіших і найлегендарніших озер Карпатського краю. Порослі альпійкою території довкола озера і саме Несамовите — водна гладь на висоті 1750 м притягують до себе багатьох мандрівників. Відразу пороздягалися і пірнули в воду, бо спека, чесно кажучи, нас уже дістала. Побовталися в озері досхочу (вода, до речі була холодною, але не льодяною, останні жаркі тижні зуміли прогріти і її), ми почали лагодити обід, а також пішли набрати води (поруч з озером тече досить ве- ликий струмок, тому нестачі води ми не відчували). Тут був у нас великий привал на півтори години. До речі, згідно з давнім повір’ям, той, хто скупається в Несамовитому, протягом року одружиться, так що наше парубоцьке життя мало би невдовзі завершитися. Поживемо, поба- чимо...

Після обіду і відпочинку нас чекала вершина Туркула — всього на 180 м догори від того рівня, де ми були. Ніби й небагато, але маршрут на неї надзвичайно стрімкий і важкий. На додачу до всього, ми почали змагатися, хто швидше на неї підніметься і це в нас забрало чимало сил. Хоча піднялись ми таки швидко: Стельмащук — за 20 хв, я — за 22, хлопці — за 27. Але на підйомі ми справді виснажились: по такій крутизні ми ще в цьому поході не дряпались. Довго ми ще той Туркул згадували незлим тихим словом.

До Говерли залишалося чотири вершини, дві з яких ми траверснули (після Туркула не хотілося тратити сил на дрібніші гори). Обминули би ще й ті дві із задоволенням, але через них не було обхідної дороги і тому вже на них мусили здиратися. То були Пожижевська і Брескул. Ніби й не важкі за складністю гори, теж нагадували горби, але чи то через спеку, чи то через по- передньо намотаний кілометраж, чи через ті змагання на Туркулі, але йшли ми важко, хоча і швидко, уже не було такої легкості в ходьбі і в думках, як до Несамовитого. Однак якщо треба — то треба, тим більше часу до вечора ще було багато. І ми перебирали ногами, правда вже без наснаги, а попри втому.

Невеликий привал зробили перед самим підніжжям Говерли і — вгору. З того боку, де ми піднімались, вона не виглядала аж настільки великою, але підйом був стрімким і втомливим. Я був на вершині через 26 хвилин від по- чатку підйому. Це був наш ос- танній підйом на сьогодні — на 2061 м. Тут уже з’явилась і телефонна мережа, зловити яку на попередньому відрізку шляху не було можливості. Відразу розпочалися дзвінки друзям, подругам, родичам (треба ж було всім повідомити, що ми живі-здорові, а то більше як добу з нами не було жодного зв’язку).

Відпочинок — само собою, оглядання, фотосесія і тому подібні речі. Але тривожив нас один момент: вода майже вичерпалась, де можна буде набрати нової, ми не знали, тому вдалися до режиму економії води, що в таку спеку не дуже добре позна- чається на самопочутті. Тим більше, туристи, які піднімалися з боку Петроса, розповідали суперечливі відомості: одні казали, що вода є на полонині десь під самою горою, інші говорили, що струмки там уже всі пересохли, треті, що вода є, але її мало, і вона замулена. Через це серед нас навіть виникли суперечки щодо подальшого маршруту: спускатися знову вниз тією самою дорогою до підніжжя Говерли, де точно мали бути струмки чи продовжувати далі шлях до Петросу і сподіватися знайти воду там. На першій думці наполягав Санько, на другій — Стельмащук. Врешті, остання точка зору перемогла і ми почали спуск західним схилом Го- верли.

Тут нам теж довелось попрацювати ногами. Спуск був крутим, а далі простягалася довга дорога до підніжжя Петросу. Справа в тому, що Петрос стоїть відособлено від всього Чорногірського масиву і, щоб дійти до нього, потрібно сильно скинути висоту, а потім ще кілометрів 5 іти по переходу. Ми знову спустилися в смугу альпійки, а потім і лісу. Втома давалась взнаки, а ще нас тривожило питання з водою, тому це й позначалося на нашому настрої. Тим більше, денний маршрут ми виконали, сонце вже було над заходом, тому треба було води і пристановища. Так дійшли ми аж до екологічного пункту, біля якого була криничка і поляна, де ми могли розмістити намети. З нас взяли по 20 гривень (екозбір, правда, як нам пізніше сказали туристи, треба було говорити, що в нас нема грошей і ми могли би пройти на халяву) і провели на поляну. Правда вогонь розкладати заборонили, але як після важкого робочого дня ми мали приготувати собі їжу і чай? Тому ми на це не зважили, а розпалили ватру, зварили бульби з тушонкою і так «понапихалися», що важко було й дихати.

Зранку встали о 5-й годині і ледве повилізали з наметів. Таке було бажання спати, що просто не хотілося перебирати ногами, аб- солютно нічого не хотілося, ані Петросу, ні краєвидів, навіть додому — тільки виспатись досхочу! Але треба було снідати і йти, поки ще сонце не почало припікати. Тут варто згадати, що східний бік Петросу (якраз той, з якого ми вийшли) дуже стрімкий і важкий для проходження і, взагалі, Петрос вважається однією з найважчих для подолання вершиною Українських Карпат. Перед нами було дві стежки: одна з них вела вгору до вершини, інша ж кудись в обхід гори. І тут втома відіграла своє: ми подумали, що там за поворотом є легший підйом і пішли траверсом, за що потім і поплатилися. Побачивши якісь напівзарослі стежини за поворотом, ми почали здиратися ними догори, але дуже швидко вони завели нас у траву. По інерції ми ще трохи пройшлися аж поки не відчули, що навіть натяку на стежину уже немає. А оскільки ми вже набрали певну висоту, вирішили йти бездоріжжям, причому розділилися і пішли кожен своїм шляхом. Йти було надзвичайно важко, піт стікав градом.

А найголовніше, попри те, що ми вперто дряпались і дряпались догори, задихані, мокрі від поту, з легенями, які не вміщалися в грудях і ногами, які відмовлялися слухати, вершина як була далекою від нас, так і залишалася. Нестерпно повільно наближались до нас її контури... Ми всі зустрілись уже на вершині (2020 м), за 1 год і 10 хв від того часу, як розпочали підйом.

Останню вершину Чорногірського підкорено! Останнє наше завдання виконано! Як можна передати емоції, що переповнюють тебе після цього? А далі — нарада про те в яку сторону спускатися. Вирішено було йти до Лазещини (село в Рахівському районі) з тим розрахунком, щоб встигнути на поїзд о 15:50...

Скажу тільки одне: жодна ділянка маршруту нас так не вимучила, як оця дорога з Петроса на Лазещину. Тут уже давалось взнаки все: і втома від попередніх днів, і недоспані ночі, і палюче сонце, і наше передчасне розслаблення після Петроса, і все-все-все. Причому, ми не робили привалів, незважаючи на крайню втому. Година, дві, три безперервної ходьби — і от, десь о 14:30 ми побачили Лазещину. Ось так, за 48 годин і 50 хвилин від початку нашого маршруту ми прибули на його кінцевий пункт, пройшовши за цей час близько 80 км...

З гарячим чорногірським привітанням
Назар МАНДРІВНИК

Вівторок, 12 грудня, 2017