Карпатська осінь графині Терезії

Навіки поріднилася з гуцульською землею рідна сестра папи Пія ІХ Терезія-Марія Мастай де Феретті, дружина українського ротмістра наполеонівської армії Івана Стрільбицького.

Відтоді спливло багато часу, але серед людей і досі живе пам’ять про історію кохання іспанської графині та українського шляхтича. Її початок сягає складних і страшних часів кінця ХVІІІ століття, коли революційна віхола піднесла на своїх крилах дивну і хитру, обдаровану і надзвичайно жорстоку людину — Наполеона. Великий імператор, талановитий полководець, вершитель доль людських трощив старі трони, призначав нових володарів, мечем відмірював на свій розсуд кордони. Перед ним тремтів світ, йому підкорилася більшість держав Західної і Центральної Європи. Поневолені народи посилали найкращих своїх синів розширювати і зміцнювати владу паризького тирана.

Майоріли над армією Наполеона і прапори польських легіонів. В одному з них здобув військову славу уродженець села Стрільбищі на Львівщині моло- дий шляхтич офіцер Іван Стрільбицький. Про нього ще й досі розказують, що вдався він вродою особливою, характером мужнім, силою незрівняною: міг зупинити на скаку найгарячішого коня, та й зігнути його підкову для нього не становило проблеми. Обдарував його Всевишній і розумом непересічним: умів він так захопити своїх військових побратимів оригінальними і неординарними оповідями, що ті не раз забували і про кухню солдатську. Молодий галичанин швидко завоював повагу підлеглих і довіру командирів. Військові звання немов самі шукали його.

На чолі ескадрону легкої кавалерії Іван Стрільбицький гордо і переможно в’їхав до Барселони — столиці непокірної країни гірських басків. Звідусіль чулися плачі, зойки, стогони, прокляття.

Місто немов очманіло... І ось обізвався дзвін церкви Сан-Пабло дель Кампо. Його молотоподібний гул перекрив усі звуки і вмить заповнив велике місто, мов мізерний майдан. Містом нишпорили загони чужинецьких вояків. Вдиралися до будинків, нищили майно, грабували дорогоцінності. Не було серед них капітана кавалерії Івана Стрільбицького. Вихований у по- божній українській сім’ї, зачувши тужливий плач дзвонів, він подав- ся до одного із храмів.

І тут він побачив її, Терезію-Марію Мастай де Феретті. Хіба підвладне словам те, що сталося в душі молодого офіцера? Йому назустріч граціозно прямувала ніжна і соромлива, таємни- чо-приваблива, з темними і пеку- чими, як жар, очима дівчина. Завжди впевнений у собі і своїх силах Іван несподівано знітився. Кути- ки губ незнайомки зачепила ледь помітна усмішка. Іванове серце забилося у грудях, мов вільна пташина у позолоченій клітці. Його пекучо пристрасні очі догнали вродливу юнку, і її душу теж пронизала блискавиця незвіданого ще почуття.

Відтепер кожного з них до церкви тягла якась невидима сила. При зустрічі вони обмінювалися поглядами, однак заговорити одне до одного не насмілювалися. На перепоні була і стара служниця, яка, мов тінь, скрізь тягнулася за дівчиною.

Іван не знаходив собі місця, але вихід треба було шукати. Познайомився з настоятелем храму, який відвідували вони з Терезією. Невимушеністю і щирістю зумів завоювати його прихильність. Новий приятель допоміг подолати неприступність служниці і тепер, здавалось, ніщо не стало на заваді закоханим.

Але батько Терези, граф, багач на всю округу, великий патріот своєї землі, і слухати не хотів, щоб віддати єдину дочку за чужинця, та ще й з ворожої наполеонівської армії. Не схвалював сестрин вибір і її старший брат Джованні-Марія Мастай де Феретті. Та хіба для закоханих є щось неможливе, хіба можуть стати на заваді якісь перепони? Їх вірний друг і союзник — настоятель храму в присутності служниці виконав вінчальний обряд.

Молоді сподівалися хоч так здобути теплоту графської родини. Та вийшло навпаки. Батьківська прихильність до дочки й зовсім пропала. Його надія тепер — на єдиного сина.

Однак доля людська непередбачлива. Джованні Феретті приймає священицький сан, палко віддається служінню Богу. На 54-му році життя кардинала Феретті обирають Римським папою. Відтоді, з 1846 року, він прибирає собі ім’я Пія IX і обіймає святий престол довгі 32 роки служі- ння...

На його довгі 32 роки служіння на папському престолі випадає чи не найскладніший час у житті Апеннінського півострова. Італію, роздрібнену на декілька маленьких держав, що ворогували між собою, враз, мов шторм, піднімає на ноги національно- визвольна об’єднувальна революція. Вона народжує багато народних героїв, серед яких чи не найвизначніший — Джузеппе Гарібальді.

Пій IX теж стає народним улюбленцем: він проводить ліберальні реформи у папській державі, проголошує конституцію, амністію політичним в’язням, здійснює перетворення в армії, судовій і економічній галузях. Але й такій непересічній фігурі, як папа, важко було зрозуміти прагнення народу до свободи.

29 квітня 1848 року у своєму «Зверненні» він засуджує національну війну проти Австрії, що викликало бурю невдоволення в Італії. Столиця повстала, і Пій IX змушений був втікати до неаполітанської фортеці Гаєти. Невдовзі він повернувся до Риму, але вже ніхто не міг зупинити об’єднання Італії, а отже, й неминуче падіння ще недавно могутньої папської держави.

Пій IX ніяк не може змиритися з повною втратою у 1870 році світської влади, оголошує себе «морально полоненим», «ватиканським в’язнем», який не покидає невеличкого Ватикану, добивається проголошення догмату про «непогрішність папи»...

Так піднімався і падав на шляху до своїх життєвих висот духовний наставник усього католицького світу, понтифік і просто людина, граф Джованні Феретті.

Тим часом перед його рідною сестрою графинею Терезією Феретті життєва дорога була вистелена далеко не трояндами, зовсім не чарівними їх квітками, а здебільшого колючками. Хоча тут теж залежить, з якої дзвіниці на те все дивитися.

Подалася молода іспанка зі своїм милим Іваном до Франції, а звідти — до німецького міста Гамбурга. Невеликі заощадження танули на очах, а тут ще народився син, якого, за наполя- ганням матері, назвали Іваном. Украй мізерні сімейні витрати, звичайно, збільшувалися, а якогось реального і постійного джерела доходів не було. Але нужда і злидні не роз’їдали молоду сім’ю, як це часто буває, а, навпаки, тісніше згуртовували її у протистоянні труднощам. Довелося спродати деякі ювелірні прикраси Терезії і податися до батьків Стрельбицького на Хо- дорівщину...

Радості багатодітної сім’ї Стрільбицьких не було меж. Здавалося б, мали зникнути вже останні надії на повернення Івана, але батьківське серце вірить у чудо. Старі шляхтичі оточили невістку любов’ю і увагою, чуйно допомагали звикати до невідомих звичаїв, вивчати мелодійну українську мову. А маленький Іванко ріс на радість усім. Особливо не могли ним натішитися Терезія та Іван, щастя й кохання яких міцніли, розквітали з кожним днем.

Минали роки. Уже син графині став студіювати теологію у Львові, а на сільському цвинтарі виросли хрести на могилах старих Стрільбицьких. Але біда одна не ходить, а з собою ще й горе водить. Несподівано помирає Іван: колишні військові походи не залишилися без сліду.

Тереза в розпачі. Тепер уся надія на єдиного сина Івана. Він невдовзі висвятився на священика, оженився з дочкою ходорівського декана і дістав греко-католицьку парохію у далекому гуцульському селі Текучій на Косівщині. Тут він разом із матір’ю і молодою дружиною назавжди поселяється наприкінці 20-х років XIX століття. Горяни привітно і радо приймають сім’ю духовного пастиря. У 1831 році разом з ним зводять нову церкву Святої Трійці, яку через два роки освячують.

Одночасно з церквою сільська громада спорудила для свого духовного наставника великий просторий будинок з господарськими спорудами, виділила для нього орну землю і сінокоси. Житло священика до наших днів не збереглося. Який воно мало вигляд, можна собі уявити за найстарішим у селі будинком Миколи Голдищука, який зводився в той же час і за таким самим проектом.

Стару церкву Зіслання Святого Духа на апостолів, яка служила мирянам близько 150 років, текучанці подарували сусідньому селові Акрешорам. Коли майстер на новому місці уже мав на завершення ставити на ній хрест, то сказав людям, щоб вони всі лягали долілиць на землю і заткали вуха, бо може статися щось недобре. Один з надто цікавих хлопців усе ж наважився підвестися і побачив, що майстер чимось обливав на церкві хрест і бубонів щось собі під ніс. Сипав він закляття, бо вважав, що місцева громада, крім обумовленої суми грошей, не дала ще сокирного (додаткової плати). Найдивніше те, що церква до року дійсно згоріла.

Але в Текучій залишилися з неї іконостас, багато стародруків. Вони довго ще служили новому храмові. Чи не кожного дня Терезія Феретті разом із сином, невісткою, а потім і з п’ятьма внуками молилась перед давніми іконами, які гуцульський художник намалював на дереві. Коли творив він свої незвичні образи, важко сказати. З напису над іконою «Тайна вечеря» довідуємося лише, що «купіл сію ікону Міхаіл Петрюк с женою своєю за своє здоровіє і за отпущеніе грехов всіх сородників своїх». Тепер дещо об-луплений іконостас доживає віку в приміщенні дзвіниці, хоча місце йому в найкращих музеях країни.

Тісно переплітається минуле і сучасне, доносячи до нас відголоски давніх часів. Вчувається в них і подих Терези Феретті-Стрільбицької. Вона своєю високою культурою, вихованістю, гострим розумом, світськими манерами, уважністю і співчутливістю до чужого горя здобула у гуцулів загальне визнання і повагу. Її шанобливо називали «наша-пані», а ще іноді — Терезою, Марією, Феретті, Каратті, Шербицькою і навіть Доротеєю. Так і зжилася вона з цими іменами на українській землі, яка разом з її людьми стала їй рідною.

Щасливо дожила вона в Карпатах до глибокої старості, яка принесла їй ще одне випробування: 1880 року помер її син Іван, парох Текучої. Поховали його перед церквою, за декілька кроків від головних дверей. На могилі поставили витесаний із суцільного каменя хрест. Через декілька років упокоїлася і славна графиня, її тіло опустили в землю неподалік, трохи нижче від синової могили. Ще на початку минулого століття над її гробом височів похилений невеликий металевий хрест ковальської роботи, але коли і куди він зник, уже ніхто сказати не може. Тільки деякі .старожили пам’ятають більш-менш, де він стояв і як виглядав.

Годилось би з допомогою церкви, місцевої громади, держави подбати про відновлення пам’ятника рідній сестрі папи Римського. Вона того заслуговує. Немало таємниць і загадок пов’язано зі спадщиною Терезії Феретті.

Наприкінці 30-х років минулого століття газета «Кур’єр львовскі» вмістила ого- лошення, що Іспанія розшукує її нащадків для передачі великих маєтків і багатств у Барселоні. В Галичині заметушилася численна родина Стрільбицьких, захвилювалося немало євреїв, священиків, нотаріусів. Почався гарячковий збір документів, листування. Іспанська сторона вимагала приїзду спадкоємців на місце, але, як мовиться, женився би бідний, та день короткий. Так і тут сталося. Вибухнула Друга світова війна і наче перевернула світ догори дном.

Надлісничий з Микуличина, правнук графині Терезії, син її онука Лева і польки Франціски Леопольдівни Німчевської, Володимир Стрільбицький перед приходом визволителів зі сходу залишив два будинки у Станіславі, хати в Яблунові і Микуличині, пасіку, свиней, корів, землю і разом із дружиною Іванкою Рудавською та двома синами Ярославом і Олександром опинився за океаном, у США.

Як на рідній землі, так і в еміграції, його знали як свідомого українського патріота. Доказом цього може послужити хоча б те, що, ризикуючи власним життям, він допоміг перевести у безпечне місце Мацейка, який здійснив атентат на міністра Пєрацького, що переконливо довів відомий український історик в еміграції, уродженець Нижнього Березова на Косівщині Іван Кузич-Березовський у чиказькому журналі «Гуцулія» (ч. 1/5) «Таємниця 1934-го року».

У Мюнхені після війни проживала внучка О. Стрільбицького Ольга Донігевич із донькою Надією. Багато хто з численної родини Стрільбицьких в Україні схилявся до думки, що саме їм і дісталися іспанські багатства, хоча в декого були сумніви, бо донька Лева Стрільбицького Ольга Федорович разом із синами Ярославом і Трояном після смерті чоловіка, який працював суддею у Чернівцях, спродала все своє майно і теж гайнула за кордон. Але що і їм не дістався спа- док у Галичині, невдовзі все ж дізналися, бо в 50-х роках Бар- селона знову взялася за розшук нащадків Феретті. Знайшли її правнука — священика у селах Корничі Коломийського району, а потім в Уторопах Косівського Івана Донігевича. Та чи міг «вільний і багатий» громадянин червоної імперії, брати подачки з-за кордону? Заходилися в КДБ навчати спадкоємця уму-розуму, «радити», щоб перевів долари для якогось будинку ра-дянських сиріт. Священик не дуже швидко второпав, чого від нього хочуть. Але йому так «роз’яснювали», що й ногу зламали. Від цього він ще якось очуняв, але так і помер у бідності у свої 84 роки в Яблунові.

Барселонські скарби все ж час від часу нагадують про себе. Декілька років тому про них вів мову навіть на сесії Верховної ради тодішній народний депутат України, відомий поет, уродженець Косівщини Дмитро Павличко. Тим часом велике надбання роду Феретті, найімовірніше, залишається у власності іспанської держави та в оренді у єзуїтів. Хоча тут є ше чимало нерозгаданого.

Ще перед Першою світовою війною галицький адвокат їздив до Іспанії, щоб розв’язати спадкову справу. Згодом його знайшли замордованим у Швейцарії, а всі документи попропадали...

Довго зберігалася у родині цінна сімейна пам’ятка — кришталевий таріль з портретом молодої іспанки і написом «Терезія-Марія Мастай де Феретті». Останнім власником була дочка правнука графині Євстахія та чешки Павлини Подеги Марія Стрільбицька- Клим’юк. Однак сімейний скарб у Коломиї, де самотньо дожила віку Марія, недовго тішив її очі.

Якось з’явилися на порозі дому двоє незнайомих, назвалися працівниками львівського музею і зуміли безплатно видурити у розгубленої хворої жінки безцінну річ. З хати зникли так само раптово, як і з’явилися, та й слід за ними простив. Де тепер зберігається портрет молодої іспанської графині, важко сказати. Та найбільшим багатством Терезії-Марії Мастай де Феретті є добра пам’ять про неї дорогих і милих її серцю простих гуцулів Текучої.

Михайло ГОРОДЕНКО

Субота, 24 червня, 2017