Осінні вії

Я захлинаюся сонцем. Чомусь у моїй щирій пітьмі немає ані крихітки тепла. Мені воно не потрібно зараз. Тому я не можу терпіти жовтаві поцілунки на своїх повіках. Мої крижані руки не шукають щастя. Вони його вже знайшли. Холодне, солоне, жагуче, воно оповило моє серце і прийшов довгоочікуваний спокій. Не лай мене за те, що я не можу дочекатися дощу. Кожного разу, коли я відчуваю на собі частини його тіла, я знову оживаю. Я миюся від страхів і безглуздих роздумувань.
Дощ штовхає мене у прірву мого дивного щастя, він змиває з мене моє сонце — моє минуле. Я — не тіло, я не натура, я не частина світової машини. Я одна з крапель, що мільйонами падають додолу, аби назавжди зникнути. Коротке, але таке яскраве життя. Вони вмирають, не знаючи на що йдуть. Вони не думають над цим. Просто живуть. Летять собі... У них немає часу на думки, є лише рух.

Я вся розпалена сонцем. Силою думки я благаю дощик, аби він прийшов по мене... Я була закоханою в сонце. Тепер у мене інше щастя. Коханий мій, ти — мій дощ. Мій теплий літній дощик, моя жахлива листопадна злива. Я прийшла до тебе мовчки. І ти так само мовчки дав мені моє тернове щастя. З пальців кров, з неба — дощ.

Дякую тобі за все... За спалене кохання, яке пустило коріння у нашу свідомість. У нього нова шкіра, інший колір очей... А ще — нові вії. Старечі, усе розуміючі, світлопечальні... У нього — у тебе — у мене — осінні вії...

Ольга БРОДСЬКА (Іохла),

Член Косівського молодіжного літературного клубу «Вербальна Голограма»
Світлини Романа Печижака

Середа, 23 серпня, 2017