Ловець миті щастя

Роман Печижак працює у кредитній спілці «Косівська». Депутат міської ради, член редакційної ради газети «Косівський передзвін». У вільний час захоплюється фотографією.

— Чому ти вирішив зайнятися фотографією?Роман Печижак

— Якогось рішення, типу «все, купляю фотокамеру і буду фотографом» не було, то було так би мовити — інтуїтивно. Тому я б себе і фотографом не назвав. Для мене фотограф — це людина абсолютно віддана своїй справі. У моєму випадку «діагнозом» може служити термін — «фотоаматор».
Ще в школі десь так у класі п'ятому я натрапив на якийсь з фотографічних журналів того часу, там були фото різних жанрів, і мене вразили світлини одного з авторів — там були чорно-білі фото скелястих гір, людей, міста, я довго розглядав і уважно аналізував кожну деталь, то було для мене, як якийсь інший світ — ось це, напевне, і привабило мене. Фотографія може передати реалістично деталі, мить, настрій, почуття. Дивишся, ніби «не живий» лист паперу чи зображення — а «говорить» до тебе, щось чіпає. Зразу згадав, як мені хотілось мати фотокамеру і робити щось подібне, значно пізніше з часом вона у мене з'явилася, то був «Зеніт» з 50 мм об'єктивом. Перші вдалі фото додавали натхнення і так все закрутилось.
Переважно фотографував нашу природу та сільську місцевість, вони у нас унікальні, можу запевнити. Тому мене і приваблює фотографія — це необмежена нічим сфера для творчості (крім світосприйняття і, звичайно ж, певних технічних чинників) абсолютно все, що навколо нас і стосується нас, може стосуватись фотографії і ніколи не знаєш, що в тебе вийде, чи то буде випадковий настроєвий чи можливо зпланований і технічно виконаний кадр.

— Скільки тисяч світлин вже встиг зробити?

— З розвитком цифрових технологій питання риторичне, кількість вимірюється сотнями тисяч. Не через те, що багато «браку» чи дублів, а через те, що доводиться багато фотографувати.

Але для «цифрових» фотографів існує таке правило — з того всього, що відзняв треба видалити 90%, а з того, що залишилось можна відібрати 10%
— з них 10% видрукувати, вже з того 90% викинути в смітник, а от решта можна показати друзям, коли щось залишиться.

— Де можна переглянути твої світлини — в Інтернеті?

— В мережі маю персональну сторінку — http://pechizhak.if.ua/, правда рідко там поновлюю контент, дещо є в «Косівському фотоальбомі» — http//www.kosivart.net/, на сторінці «ВелоКосів», а в основному — галереї на різних фоторесурсах, та, звичайно ж, в соціальних мережах, куди тепер без них, хоча навіть там далеко не все є.

— Чи проводив ти вже свої фотовиставки? Якщо так, то де саме?

— Серйозних персональних виставок я ще не організовував, до такого, як на мене, я ще «не доріс». Були деякі тематичні покази, але в основному, якщо мене запрошували, то брав участь в колективних виставках, фотобієналле та різних конкурсах. Для прикладу: «За межами» (Одесса), «Два погляди на українську фотографію» (Вінниця), «Від Пет-роса до Попа-Івана» (Львів), «№іиге 2011» (Київ), «Два кольори — Україна та Франція» (Рівезальте, Франція). Потім в рамках одного з найбільших фестивалів репортажного фото «Уза» проводився фестиваль «УізаОй» (Перпіньян, Франція) п'ятеро українських авторів представляло Україну. Тоді, щоб виставка відбулась багато зусиль приклали українці, які проживають у Франції.

— Як ти ставишся до чорно-білого фото?

— В мене складається враження, що всі вважають чорнобілі знимки чимось класу екстра в фото. Якщо ч\б, то значить там вже якась філософія і тд. тп. Насправді все те або є, або його немає. Це досить складне питання, але водночас із простою відповіддю — не повіриш, але є таке коли колір зайвий і відволікає, не дає побачити суть.

— Чому вирішив зайнятись весільною фотозйомкою?

— Швидше весільна фотозйомка вирішила зайнятись мною. Весільний репортаж — це особливий жанр, тут море позитиву, урочистість моментів, особливий настрій. Одним словом — свято.
Звичайно ж і відповідальність — такий день раз в житті, треба щоб було що і внукам потім показати. Пошукайте десь дома старі фото своїх батьків, тоді були такі часи, тепер трошки інші, думаю ви зрозуміли.

— Розкажи про свій «фотоарсенал». Чи маєш в планах придбати надсучасний «чудо»-фотоапарат?

— Маю два дзеркальних цифрових фотоапарати марки «Кенон» - один з них і є то сучасне «чудо». У найближчі 2 роки ця камера ще буде актуальна. Думаю решту набір з цифр і букв не дуже буде цікаво читати. Зараз якісні цифрові фотоапарати більш доступні, як було декілька років тому. В планах є придбання специфічних лінз, а от вони завжди були і будуть «в ціні».

— Чому ти вирішив балотуватись депутатом в міську раду?

— Будучи спостерігачем, на попередніх президентських виборах, я побачив, що більшості людей, чесно кажучи, все одно когообирати, вони просто «ігнорували» вибори, так би мовити, у них склалося усталене пострадянське враження, що вони особисто не можуть щось змінити, чи якось вплинути на перебіг подій і так все вирішать без них. Скрізь чув: «А що вирішить конкретно один мій голос»?
Ну от, мене, можливо, трохи «рознервувала» такого роду суспільна апатія, особливо це я бачу серед молоді. Сучасний світ пропонує нам багато іншого, цікавішого, ніж життя свого міста. Хоча можу спокійно собі й заперечити — знаю точно, що є багато молодих людей, яким не байдуже, що буде завтра.

— Розкажи про свою діяльність, як депутата Косівської міської ради.

— Можливо, я й не дуже активно «бігаю» у своєму округу, але стараюсь не відмовити нікому, хто звертається за різного роду інформацією, з проханнями, зауваженнями чи проблемами. Для прикладу, на даний момент маю небезпечну проблему у себе на окрузі — недобудована система водовідведення, труби, рови глибиною по 2-3 м. Та і взагалі — щодо впорядкування дороги, нічного освітлення, вивезення ТПВ, люди стурбовані. А ще є небезпека пошкодження газопроводу, на що коштів як завжди немає, тому й шукаємо якісь виходи з цієї ситуації. Стараюсь вивчити та пояснити чому виникли ті чи інші проблеми, разом з громадою узгодити як їх вирішити найефективніше, щоб не нашкодити самим собі чи місту.

Хочеться поламати уставлений порядок, коли дехто навіть не знає, хто для прикладу їхній представник від вулиці в міській раді, але зате може бути обізнаний з телевізора у всіх політичних баталіях всеукраїнського рівня. Хочу нагадати, що ми і є громада, і ми живемо в нашому місті.
Керуюсь одним простим правилом у своїх обов'язках — громада міста наділила мене, як і інших депутатів на сесіях міської ради, правом голосу у вирішенні питань, що стосуються життя міста. Звичайно, там є багато рутинних питань, які потребують формальних рішень, але й є дуже важливі на вирішення яких можна і треба впливати — вони радикально можуть змінити суть справ у нашому місті. Тому представники народу — депутати і наділені правом більшості розпоряджатися ресурсами і майбутнім нашого міста, тим, яким воно буде.

Люди, обравши нас, наділили такими правами, значить вони нам довіряють і вважають, що ми будемо працювати на користь громаді. Що й стараємось робити.

— Чи важко насправді бути депутатом та ще й молодим?

— Я б не сказав, що бути молодим важко, взагалі-то це б навіть якогось роду перевага.
Насправді, можливо, є брак досвіду, порівняно з депутатами, які вже є «старожилами». Звичайно, є моменти, як і в будь-якій іншій роботі, коли зіштовхуєшся з чимось новим, але розібравшись в суті справи, то все стає на свої місця.

— Ти є одним з організаторів і ініціаторів фестивалю «Лудинє». Скажи, що вдалось здійснити, які були помилки і які є плани на цей фестиваль в майбутньому.

— Думаю, що це мало би статись, бо нашому місту таки би пасувало аби заходи такого роду в нас проводились.
Ну, навіть одним з організаторів мене тяжко назвати, є дуже багато людей, які доклались до тієї справи і кожен по-різному. Ми розділили поміж собою сфери, хто за що мав відповідати і чим займатись, кожен то робив, як вважав за найкраще і докладався до того.
Ідейним натхненником, сценаристом дійства була Леся Тригуб'як, за основну частину показів і наукову частину відповідала Богдана Чіх-Книш (викладач КІПДМ), Ростислав Мартинюк доклався в багатьох організаційних питаннях, міська рада та голова міста Микола Фокшей, до якого ми звернулись, підтримав і допоміг в усьому, що стосувалось організації проведення фестивалю, Мартинюк Роксолана координувала роботу з людьми з різних сіл.
Ідея виникла в колі друзів при звичайній бесіді. Ми зробили висновок, що Косів знають тільки тому, що тут виготовляють купу сувенірів, є базар в суботу і т.д... Якось стало не по-собі, адже у нас живе та творить безліч майстрів та митців, яких знають за межами не тільки нашого міста, але й держави.
Та й регіон у нас унікальний в культурному плані. Вирішили піти по аналогії з іншими містами, де всякого роду фестивалі вже проводились. Отже, ми спробували знайти наші конкурентні переваги перед іншими регіонами і виявилось, що це розмаїття народного одягу в різних селах району. Так з'явилось «Лудинє» у Косові на Івана, приурочили його до дня міста. Смішно сказати, але найбільше в той момент ми переживали, що 7 липня, як завжди, буде дощ. І він був, але недовго.

Тож ми розробили логотип (доклалася Оксана Липка, викладач кафедри композиції графіки та дизайну КПДІМ), чітко визначили концепцію і почали працювати. За основу взяли покази приватної колекції народного одягу Михайла Струтинського, який люб'язно погодився пристати до цієї справи, а також колекції робіт студентів КІДІІМ Важко буде перерахувати всіх доброчинників, акторів, моделей, ведучих, музикантів, будівельників, технічний персонал, волонтерів, наших гостей з різних сіл, організаторів та і всіх, хто допомагав чим міг. Хотів би їм всім дуже подякувати.
Щодо планів, то поки що точно сказати ще не можу. Зараз поширюємо інформацію про фестиваль, який відбувся, думаю зголоситься багато зацікавлених людей, які захочуть взяти участь, можливо, у дещо зміненому форматі дійства.

Тарас ПАСИМОК

 

 

 

Субота, 21 жовтня, 2017