Складна доля пам'ятника Кобзарю

На березі річки Рибниці навпроти уславленого базару відразу за Кутським мостом на роздоріжжі між Косовом і Старим Косовом є особливо дороге місце для гуцулів — тут у соті роковини народження Тараса Григоровича Шевченка було урочисто освячено і відкрито один з перших пам'ятників великому Кобзареві на Прикарпатті. Пам'ятник Т.Г.Шевченку

У ті часи як правило виготовляли їх з каменю у вигляді скелі або зрізаної піраміди, в які вмонтовували портрет Шевченка. Вшановували великого поета і насипанням курганів імітацій могили у Каневі на Чернечій горі.

Перші скульптурні зображення Кобзаря у вигляді погруддя виготовили за власні кошти мешканці Коломиї і Косова. Але якщо коломийський пам'ятник стояв на майдані в центрі міста, то косівчани пішли іншим шляхом: за містом над рікою Рибницею висипали високий курган, а вершину його увінчали постаментом із бюстом Кобзаря.

Косівчани підійшли до справи згуртовано і відповідально. Перед тим ініціативна група створила організаційний комітет зі спорудження пам'ятника Т. Шевченку, який довірили очолити адвокату Петру Рондяку. Родина Абрисовських допомагала грішми, місцевий каменяр М. Юсипчук витесав із каменю постамент. Автором погруддя Кобзаря був скульптор Михайло Гаврилко.

Активний учасник товариства «Січ», доброволець-легіонер Українських Січових Стрільців, вояк знаменитої Гуцульської сотні УІА Михайло Горбовий, замордований червоними катами у 1941 році в Дем'яновому Лазі, згадував, що люди возами привозили землю із Косівшини, Верховинщини, Снятинщини, Вижниччини, щоб насипати високу символічну могилу на клаптику землі, яку добровільно пожертвував один з патріархів гуцульського різьбярства, засновник косівської школи різьби Василь Девдюк (1873-1951).

Голова Союзу Українок Косівщини Ганна Семенівна Богдан згадує, що їй мама розказувала: «Коли мені було 12 років, якось учителька сказала на уроці: всім нам наступного дня принести з дому до школи невеличкі кошички. З ними всі учні школи, зловившись за руки, парами, організованою колоною попрямували на околицю міста. Там вся косівська інтелігенція, ґазди з навколишніх сіл тачками звозили заготовлену наперед глину на «Шевченкову могилу». Уся дітвора приєдналася до старших із своїми кошичками. Кожен вважав за велику честь покласти своїми власними руками у святу справу хоча би грудочку землі.

Відкриття пам'ятника відбулося 29 липня 1914 року. У книзі «Гей, там на горі «Січ» іде!..», виданій у 1965 році в Канаді, колишня мешканка села Москалівки (тепер частина Косова) Корнелія Ониськів у своїх спогадах «Січ» — Москалівка, пов. Косів» згадує ті щасливі для себе роки, коли вона стала членом гуртка січового доросту і брала активну участ ь у тогочасних пам'ятних подіях: «Свято відкриття пам'ятника відбулося величаво. До Косова з'їхалися «Січі» з цілого повіту, як і з сіл сумежних повітів Снятин і Коломия. Відколи Косів існує, ще не бачив такої маси людей: п'ять тисяч «Січовиків» і «Січовичок», а взагалі всього народу понад десять тисяч!..

На чолі походу їхав на білому коні ген. отаман «Українського Січового Союзу» Д-р Кирило Трильовський в січовім однострою, за ним, також на конях, посли Павло Лаврук з Іспаса, Коломийського повіту, Іван Сандуляк з Карлова, Снятинського повіту, а далі славний отаман «Січей» Гуцульщини Юра Соломійчук-Юзенчук з Жаб'я, молодий січовий організатор Петро Шекерик-Доників з Голов та ще багато інших, яких я тоді вперше бачила. За цими почесними гістьми, яких чотири сотні «Січовиків» на конях, а далі чети «Січовиків» і «Січовичок» кожна «Січ» зі своїм кошовим на переді і з малиновим січовим прапором!.. Цей похід викликав у глядачів велике одушевлення. Ось тоді й я відчула величезне значення січової організації для нашого народу!

При відкритті пам'ятника були очевидно ріжні промови. Декламували вірші Кобзаря, співали пісні на його слова. На мітингу виступив уродженець Косова, відомий український письменник і громадський діяч, соратник Івана Франка Михайло Павлик».

Але вже невдовзі, у роки Першої світової війни пам'ятник було пошкоджено, а після війни польські шовіністи намагалися повністю знищити його, та це вдалося їм лише частково.

Громадськість Косова добилася у влади дозволу відновити пам'ятник. Організаторами відбудови були П. Рондяк, М. Горбовий, учителі, юристи. З допомогою згаданого вже М. ІОсиичука скульптурне зображення Кобзаря знову постало над Рибницею. На мармуровій плиті, вмурованій у п'єдесталі, зробили напис: «Тарасові Шсвченкові. В столітні роковини. 1814-1914-1928».

Масову участь у святі 5 серпня 1928 року взяли селяни навколишніх сіл. На урочистостях з нагоди відкри ття пам'ятника був присутній і письменник-новеліст Василь Стефаник. Подія вилилася у протести проти польської окупації. Польська влада після таких «урочистостей» для себе неодноразово намагалася знищити ненависний і небезпечний пам'ятник. Згуртованість місцевої громади і активний опір однак недавалили змоги втілитися злим намірам. Але наруга сталася тоді, коли вже ніхто її не очікував.

Косівчанин Володимир Тутуруш, лікар і громадський активіст згадує, що у 1939 році, коли з початком Другої Світової війни польське військо масово тікало від німців через Косів-Кути на Румунію, якийсь шовіністично настроєний йолуп-вояк декілька разів вистрілив у поіруддя Кобзаря з карабіна, чим добряче його пошкодив. Косівчанам вдалося його гарно відреставрувати.

Після воєнного лихоліття «червоні визволителі» погруддя таємно зняли і заховали у підвалі теперішньої центральної районної бібліотеки. «Погруддя Кобзаря з каменю я бачив там на власні очі, -підтверджує Володимир Васильович, але невдовзі воно кудись зникло. Багато косівчан вважає, що його викинули у потік біля читальні. Можливо, первісний оригінал і досі у ньому захований».

Серед косівчан тим часом наростало невдоволення. Радянська влада, яка вела нещадну боротьбу з вояками ОУН-УПА і з мирним населенням, щоб хоч якось викликати до себе прихильність, на місце, по суті викраденого пам'ятника, спромоглася на гіпсовий бюст і нову мармурову плиту з викарбуваними словами: «Тарасові Шевченку в столітні роковини уродин. Гуцульщина.».

Через багаторазові недоброякісні ремонти пам'ятника з нетривких матеріалів, у дев'яності роки минулого століття він опинився в аварійному стані. Годі ж планувалося розширити автошляхи повз пам'ятник. Мізкуючи над тим, як це зручніше зробити, районне керівництво вирішило пересунути його на декілька метрів від дороги, а заодно і капітально відреставрувати, а насправді встановити новий пам'ятник, виготовлений на Львівській керамічно-скульптурній фабриці. Ідея виглядала для влади привабливою і перспективною. Задумові, здавалось, сприяла й сама природа. Під час одного з буревіїв погруддя розхиталося на постаменті, звалилося на землю і розсипалося на дрібні куски.

Громадськість Косівщини і цілої області запідозрила в цьому злий умисел влади у бажанні назавжди позбутися історичної пам'ятки, тому підняла голос на її захист.

Щоб не ускладнювати собі життя, представники доручили фахівцям Косівського технікуму декоративно-прикладного мистецтва і художніх промислів імені Касіяна відновити скульптурне погруддя Кобзаря.

Здавалося б конфлікт вичерпано, та у 1988 році трапилася ще одна несподіванка. На Світанку повз пам'ятник їхав трактор, у якого несподівано піднявся причеп. Він зачепив якийсь із протягнених над дорогою дротів, а той у свою чергу обкрутився навколо погруддя і звалив його з постаменту на землю. Відреставрувати бюст було уже надзвичайно важко. Вихід знайшли «оригінальний». У приміщенні райкому партії було майже ідентичне гіпсове погруддя. Його і встановили вночі на постамент без зайвого шуму. Темні справи, як мовиться, закінчуються погано. Постаалене поспіхом погруддя добре не закріпили і воно під час сильного вітру знову не встояло на постаменті, і знову полетіло на землю.

Автором нового погруддя Т. Шевченка став Святослав Добровольський, громадянин Австралії, який в той час приїхав у Косів до родини. Саме цей пам'ятник став свідком того, як після багатьох десятиліть, у травні 1991 року, знову пролунав Гімн «Ще не вмерла Україна». Двадцять років підряд приймав він учасників різних масових заходів з нагоди вшанування Великого Кобзаря. Але час робив своє і знову підходив час його ремонту. Депутати Косівської міської ради, порадившись, вдалися до радикальних дій. На їх замовлення львівський скульптор Петро Штаєр виготовив нове погруддя, яке вже цим разом відмінне і значно більше від усіх попередніх, тому виглядає чужим на старому постаменті.

27 жовтня 2010 року незадовго до виборів місцевих органів влади новий пам'ятник видатному синові України було урочисто освячено та відкрито.

Районний часопис про це скупо написав: «До пам'ятника було покладено квіти. А хор Тюдівського народного дому чудово виконав пісні на слова Т.Г. Шевченка. Також було прочитано твори Великого Кобзаря. Біля пам'ятника ще довго лунали патріотичні пісні».

Ось таку складну історію за сто своїх перших років пережив пам'ятник Кобзарю у Косові. Зі свого кургану він згорда і незалежно споглядав на дії Австро-Угорської та окупаційної Російської імперій, Західно-Української Народної Республіки та Української Народної Республіки, Румунії, Речі Посполитої Польщі, СРСР, Третього Рейху Німеччини і ще раз Радянського Союзу. Гордо височіє на історичному місці пам'ятник нашому пророкові і батьку нації Т. Шевченкові і в «сім'ї вольній, новій» у незалежній Україні.

 

Михайло ГОРОДЕНКО

 

 

Субота, 21 жовтня, 2017