Косів: шдях до Незалежності. Переворот 19 серпня 1991 року

На світанку прийнято розпочинати війни, розстрілювати приречених і через засоби мас-медіа повідомляти про зміну конституційного ладу в державі.

Я не міг збутися відчуття несправжності того, що діялось. Я ще не знав про 250000 (двісті п'ятдесят тисяч) замовлених тільки для однієї Москви наручників і ліквідаційні списки. Але, здогадуючись про неминучу можливість отаких сюрпризів від новоспечених тиранів, усе ж відчуття иесправжності збутися не міг.

Переворот уявлявся мені зовсім, зовсім інакше, а тут... в одного трясуться руки... інший — блудить порожніми очима... Було б смішно, якби не було так сумно. Ранній ранок заповідав сірий дощовий понеділок і був незвично тихий. Я би навіть сказав — передсмертно тихий, хоч нічого того, що сталося, знати не знав. Легковик мчав мене до Коломиї, якій виповнилося сімсот п'ятдесят років. А радіо в салоні не було. Як не було чомусь такої звичної, майже безтурботної урочистості в місті, дарма, що святочно прибраному.

Від людей біля пам'ятника Степану Бандері я довідався про нібито арешт Михаїла Горбачова в Криму, і що всю повноту влади в імперії перебирає на себе якийсь надзвичайний комітет. Ніхто ще нічого до пуття не знав, зате практично всі збуджено запевняли: аж тепер настав кінець імперії!.. Люди, щоправда, вживали куди міцніше слово. Люди вірили у перемогу й очі їхні були пройняті цією тривожною вірою. А в очах окремих посадових членів КПРС-КПУ світилася зловісна радість. З прокурором, теж членом цієї партії, вони стояли осторонь від людей і, про всяк випадок, близько від машини, й підкреслено уважно спостерігали за усим, що творилося на площі Шевченка: наші, українські прапори; наші, українські пісні, — ой, у лузі червона калина... ЧЕРВОНИЙ ІНТЕРНАЦІОНАЛ-ФАШИЗМ НЕ ПРОЙДЕ! ІМПЕРІЇ НЕ БУТИ! Люди відповідним чином відреагували на присутність посадових членів комуністичної партії й оті члени завчасно щезли з-перед людських очей. Вони знали про замовлені наручники для Москви і ліквідаційні списки. Вони вже святкували свою перемогу, маючи абсолютну певність, що совєцька промисловість забезпечить наручниками всіх, кого треба. Вони, анітрохи не зважаючи на можливу долю навіть своїх одноплеменців, рядових комуністів, чи не востаннє поставили на карту все— і...

В той непривітний день оця крапка над «і» мені ввижалась кульовим отвором — чітко окресленим кульовим отвором трохи повище переднісся. Адже сталося те, що й мало статися, що давно вже було нами всіма очікуваним, — з тієї пори, коли Михаїл Сергійович з йому лише властивою невимушеністю метнувся в чіткі обійми всіх отих язових, пуго, янаевих, крючкових та іже з ними.

Принаймні вже тоді вияснилося, що імперія безсоромно зірвала з гниючої плоті своєї демократичні трусики горбачовської перебудови і — завагітніла змовою. А ми, нітрохи не сумніваючись, який кровожерний плід визріває в її угроб і, чи готувалися належним чином до оцього «дня ікс»? Чи не були схожі попри нашу мітингову сміливість на трепетного кролика, який зненацька опинився перед грізним удавом?

Дощ. Не по-літньому дрібний стулений дощ. Над щільно злютованими в один гурт людьми світилися полотнища тужливо прощальною, жовто-блакитною барвою. Господи, невже востаннє? Невже знову розметає нас усіх по закутках оте, вже ніби й призабуте нами, ПШ-Ш-ШЕЛ ВОН!.. — і знову над усіма нами засяє образ остогидлого Вождя з його несамовитим Єдино Правильним Вченням?

Хотілося. Як же хотілося крикнути (там, в Старому Угринові, на повторному відкритті пам'ятника Степану Бандері):

«ЛЮДИ, ЦЕ НЕ ТЕАТР! ВОНИ ЖАРТУВАТИ НЕ БУДУТЬ! ВОНИ БУДУТЬ ВАС І ДІТЕЙ ВАШИХ УБИВАТИ НАСПРАВДІ!»

Йшов дощ. Дрібний і стулений.

Пам'ятник в Старому Угринові підірвали навіть раніше, аніж я сподівався. Молодий безвусий хлопець дістав у стегно кулю із зміщеним центром ваги. ВОНИ не жартували...

Десь заходиться невгамовним плачем дитина. Радіо — плеската чорна коробочка в жіночих руках — передає останні новини. Ясно, що у Москві почалося. Тепер уже ніхто не сумнівається, що це не театр, що ВОНИ жартувати не будуть. Вони будуть убивати насправді. Але страху нема. На устах у всіх — Єльцин, Росія. Там, у Москві — протистояння. Там — вирішується доля кожного. А дощ перестав і ніби почало вияснюватись. Значить, Бог з нами. Бог за нас. І дитина більше не плаче. Дитина до всіх посміхається — правда, так можуть посміхатися лише діти? — і на душі відразу стає легко. Сонячно. І все було б уже й добре, якби не Кравчук...

Воно, може, й мудро закликати нас до спокою. Але: наш покірливий спокій чи не буде спокоєм телят перед обухом різника? Зовсім недалеко дислокується танковий полк! Це ж розуміти треба...

Гаразд. Кравчукові видніше, як вести себе в екстремальній ситуації і до чого закликати народ. От тільки жаль, що Україна і цього разу не покаже себе. Господи, невже ми й справді раби? Невже хтось інший щось за нас та повинен робити? Молоді безвусі хлопці так часто клялися з трибуни у вірності ідеям ОУН-УПА, що в них просто не залишилося часу на щось інше — на щось більш практичне. А ця ветха бабуся, яка нипає до Храму молитись за Єльцина, Росію і за нас, грішних українців, уже ж не має сили метнути куди слід пляшку з горючою сумішшю.

Ех, молоді й ще зовсім безвусі хлопці!..

Небо знов облягають захисного кольору хмари. Людей на площі стає дедалі більше.

Безглузда суміш почуттів: радісно і страшно, соромно й смішно — і... це не збагнуте відчуття несправжності усього того, що діялось! Я напружено прислухався до м'якого, гіпнотично заспокійливого гулу. Сподіваних танків на вулицях не було. Як не було й військових патрулів. Лише наряди міліції.

Смішно. В утробі останньої імперії визрівав так довго жахаючий нас кровожерний плід, а натомість — мертвона-роджене дитятко ГКЧП. Абревіатура ж яка, неначе гвіздки тобі вганяють у голову! І не ГКЧП то насправді, а збіговисько сіреньких людців. В одного трясуться руки... інший — блудить порожніми очима... Не диктатура, а якась безглузда пародія на диктатуру! Переворот у моїй уяві виглядав зовсім інакше. ..

Дивно. Або «комітетчики» зовсім не читали свого Вождя, що цілком ймовірно, і цей переворот у дилетантському виконанні заздалегідь приречений на невдачу. Або — що теж цілком ймовірно! — ніякий це не переворот, а глибоко продуманий Головним Режисером грандіозний спектакль під назвою: «ІМПЕРАТОР ПОМЕР — ХАЙ ЖИВЕ ІМПЕРАТОР!»

То чи не для нас, для України, влаштований цей воістину грандіозний спектакль — з повною переміною декорацій і дійових осіб? (Чого тільки не зробиш заради Імперії... Навіть КПСС можна пожертвувати, вірніше — прискорити її безславний кінець). І чи нам усім не відведена роль звичайної масовки, що ніколи не виходить на авансцену історії?

Дощ. Дрібний і стулений дощ...

(К і н е ц ь?)

Микола ЧОРНОКНИШ

*3 роману-літопису «Укус». Газетний варіант.

Вівторок, 22 серпня, 2017