Михайло Лепкалюк

Михайло Лепкалюк в 1909 році"Людина сильного характеру, добрий громадянин і суддя, що серед несприятливих нинішніх обставин не понизив ніколи національної чести", — так лаконічно і цілком справедливо охарактеризував 18-го січня 1936 року у некролозі життя повітового судді у Галичі, колишнього сотника УГА і військового слідчого штабу Охорони Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри, доктора Михайла Лепкалюка один з найвпливовіших тогочасних галицьких часописів львівський «Новий час». Далися взнаки і поранення, і воєнні злигодні. Помер М.Лепкалюк 16 січня 1936 року в Галичі у 50-річному віці. Його тіло перевезли до родинного села Старого Косова, де віддали землі 19-го січня.

* Матеріал з газети Косівської міської ради "Косівський передзвін" № 1 від 24 серпня 2011 року

"Людина сильного характеру, добрий громадянин і суддя, що серед несприятливих нинішніх обставин не понизив ніколи національної чести", — так лаконічно і цілком справедливо охарактеризував 18-го січня 1936 року у некролозі життя повітового судді у Галичі, колишнього сотника УГА і військового слідчого штабу Охорони Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри, доктора Михайла Лепкалюка один з найвпливовіших тогочасних галицьких часописів львівський «Новий час». Далися взнаки і поранення, і воєнні злигодні. Помер М.Лепкалюк 16 січня 1936 року в Галичі у 50-річному віці. Його тіло перевезли до родинного села Старого Косова, де віддали землі 19-го січня.

- Мама з заможної родини Бабичів з села Тустановичі на Дрогобиччині, разом зі мною переїхала на проживати до Косова, - згадує 85-річний син М.Лепкалюка Юрій, який мешкає в Косові і досі відзначається активною громадською діяльністю: очолював патріотичне ветеранське товариство, один із осередків Демократичної партії, а тепер є членом Народного Руху України.

- У Косові звела великий і гарний цегляний будинок. Та коли прийшли червоні визволителі, вони витали нас з хати, а її зайняв начальник НКВД, а згодом — райком партії. У 1939 році вивезли на Сибір мою бабу по матері та її ще одну доньку. Баба померла у вагоні в дорозі, навіть невідомо, де її тіло викинули з поїзда. Брат загинув у Дрогобицькій в'язниці. Наша велика дуже цінна сімейна бібліотека була спалена...

Народився Михайло Лепкалюк 1 вересня 1887 року в Старому Косові у сім'ї Юрія, одного з двох синів славного на всі гори ґазди Костина Лепкалюка, відомого далеко за межами Гуцульщини громадсько-політичного діяча. Він був послом до австрійського парламенту та тричі до галицького Сейму. Йому та його родині присвятив книжку «З гір Карпат» (Мюнхен, 1967 рік) письменник Михайло Ломацький, який декілька років учителював у Косові, а потім емігрував за кордон. Письменник наголошує, що «Лепкалюк Костин мимо свого великого багатства й посольських почестей, був справжнім гуцулом. Його життя пішло таким же руслом, як і других газдів-гуцулів, руслом Черемоша. Було воно гірське і буйне, як Черемош, а не сіре. Окутане й сповите чарами й дивами, не збагнене, не зглиблене. «Просте, звичайне, селянське життя», —казали. Але ж скільки було в ньому змісту! Скільки краси й життєвих мудрощів. Якою багатою була душа гуцула! А в ній духовні скарби, самотужки здобуті й передавані з роду в рід, із покоління в покоління, і пильно зберігані».Михайло Лепкалюк в 1909 році

Оті «духовні скарби» свідомий селянин батько Михайла бережно передав сину. Він прекрасно розумів вагу знань, тому радо віддав Михайла на науку в Коломийську гімназію, по завершенні якої у 1906 році юнак продовжив навчання у Віденській Вищій школі землеробства. Початок минулого століття відзначився бурхливими революційними поліями в багатьох куточках світу, на Галичині різко піднімалася національна самосвідомість українців. Михайло теж з головою поринув у вир тогочасних прогресивних подій. Щоб бути відповідно підкованим, твердо стояти на захисті українського населення, він вступає у 1908 році на відділ права і політичних наук Львівського університету.

— Там викладали відомі тогочасні світила науки, серед яких був і Михайло Грушевський, — розказує Юрій Михайлович і витягає з папки «абсолюторій» (матрикул, свідоцтво про освіту) та показує рядок, де написано, що Михайло Лепкалюк слухав у нього курс лекцій з історії України XVII століття. — Однак науку перервала світова воєнна завірюха. Тата, молодого юриста з незакінченими студіями, забрали до австрійського війська і відправили на фронт, де він був важко поранений. І навіть у таких важких і надзвичайних умовах батько продовжував учитися. Це підтверджують свідоцтва державних іспитів за 1914 та 1917 роки. Ступінь доктора права він одержав в історичний день 11 листопада 1918 року—день закінчення першої світової війни.

Для України вона однак не закінчилася, а розгорялася ще з більшою силою. Після проголошення ЗУНР і створення Української Галицької Армії Михайло Лепкалюк служить у її лавах сотником. Далі — весь трагічний шлях визвольних змагань, який він пройшов до кінця. У 1920 році він служив військовим слідчим Охорони Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри. У грудні 1920 року після того, як військо УНР змушено було відступити на цей бік Збруча і припинили військові дії, поручик М.Лепкалюк був демобілізований. У довідці, виданій 18 грудня 1920 року, Прокурор Вищого Військового Суду зазначає, що «доктор прав Михайло Лепкалюк, перебуваючи на службі при дорученім мені Прокурорськім Догляді, весь час виконував свої обов'язки ретельно, нічим себе не заплямував»...

Після демобілізації Михайло Лепкалюк працює адвокатом у Коломиї. Косівчанка Ганна Богдан зі спогадів старожилів розказує, що у Коломиї Михайло Лепкалюк здобув надзвичайну славу і повагу у простих людей. Сталося це на першому ж суді, де він захищав інтереси гуцулів, що процесувалися з панами через захоплені ними полонини. Люди, коли суд після переконливих і аргументованих доводів адвоката виніс вердикт на користь селян, вони спочатку навіть не повірили власним вухам, а коли трохи оговталися, то зібралися під вікнами житла М.Лепкалюка на своїх фірах з бербеницями бринзи, боклагами масла, бесагами з кукурудзяною мукою, бужениною, салом, іншим їством і питвом та дві чи три доби безперервно святкували перемогу, бо досі вони усі суди постійно програвали.Фрагмент паспорта Михайла Лепкалюка 1921 р.

Невдовзі Михайло Лепкалюк перебрався до Галича, де його чекала посада повітового судді.

Заслужений педагог України, краєзнавець і дослідник Гуцульщини, однокласник Юрія Лепкалюка звісно добре особисто знав Михайла Лепкалюка. В одній із своїх статей про нього він небезпідставно зауважував: «Звичайно, польська влада неохоче допускала українців до таких посад, але змушена була це робити: титулом доктора права нехтувати не можна було. Хоча навіть доктор прав перебував під постійним наглядом.

Зберігся надзвичайно цікавий документ: «Свідоцтво моральності», видане 27 січня 1921 року і підписане начальником Старокосівської гміни, місцевим парохом та затверджене повітовим старостою. Документ стверджує, що М. Лепкалюк, перебуваючи в річному селі, «поводився тверезо, пристойно і з усякого погляду бездоганно». Без такого свідоцтва він не мав права одержати посаду на державній службі...

Отож, доля доктора права у великій мірі залежала від настрою «начальника гміни» з освітою за чотири класи...

У 20-30-і роки М. Лепкалюк був зайнятий не лише професійною працею, був дуже активним учасником громадського і культурного життя. Часто приїжджав до Старого Косова. Варто відзначити його знайомство й спілкування з видатним художником Іваном Трушем. До речі, його славна картина «Гагілки» була створена в Старому Косові, і позували маляреві діти Лепкалюків. Досі у Юрія Михайловича зберігаються подаровані батькові І.Трушем картини «Хутір Чикаленка», «Дніпро», «Гуцулка з дитиною».

Михайло ДОЛІШНІЙ

Четвер, 24 серпня, 2017