Косів: шлях до Незалежності - Ми не боялись нічого

* Матеріал з газети Косівської міської ради "Косівський передзвін" № 1 від 24 серпня 2011 року

Василь Петрович Братівник— колишній голова Косівського міського осередку Народного Руху України, активний учасник подій 1989-91 років. З ним ми поринули в спогади 20-річної давності про події на зорі утворення Незалежної України.

В кінці 1989 року в Києві відбувся установчий з'їзд Народного Руху України за Перебудову. Люди в Україні були сильно перелякані тими десятиліттями репресій, щось сказати вголос було проблематично. Не зважаючи на страх, Рух поширювався дуже скоро, адже вже в 1990 році осередки Народного Руху були створені по всій Україні. У той час задавав тон Львів. У наших сусідів коломиян уже діяв потужний осередок Руху. До нас, у Косів приїхав голова коломийського осередку і підштовхнув нас до активних дій.

У січні ми і створили міський осередок Руху в Косові. Спочатку нас було 9 чоловік. Варто згадати серед них Петра Корнеюка, який працював журналістом і мав виражені ораторські здібності, що дуже допомагало агітувати людей. Ми зібралися тут, у моїй хаті. Були присутні Петро Корнеюк, я з дружиною Катериною, Іван Кабин, Мирось Гунька, Ярема Ониськів, Любомир Тарновецький, Юрко Лепкалюк. Мене тоді обрали головою районної організації Руху. Ми вирішили стати ядром рухівців на Косівщині, а невдовзі - після добре проведеної організаційної та пропагандистської роботи 11 лютого ми закликали жителів району прибути на мітинг у Косові на стадіон біля другої школи. Люди відгукнулись масово: на наш заклик зібралось багато тисяч — за різними оцінками від 10 до 20 тисяч людей.

Що характерно: мій син тоді вчився у Чернівецькому медичному інституті, то собі взяв у напарники на мітинг товариша, сина військовослужбовця родом з Кіровограда. Тоді ще люди боялися навіть говорити по телефону про ті речі, аби не пізнали голос, адже тоді була дуже напружена обстановка. Прокуратура, міліція, суди — все совітське, а ми тут зачинаємо боротьбу за незалежну Україну!

Ми запропонували другу мого сина Кості Гою, щоб він обдзвонив про мітинг у Косові, бо його голосу ніхто тут не знав. Він, як сів за телефон рано, так цілий день дзвонив людям від букви А аж до Я.

Під час мітингу незадоволення владою вихлюплювалося через край, бо компартійна верхівка вже всіх повністю задавила. Ніхто без вступу в партію не міг і мало мальськи якусь керівну чи престижну посаду одержати. У нашому Косівському районі в комуністичній партії було дві з половиною тисячі людей. Основна маса з них представляла далеко не найгірших представників району.

У Косівському осередку Руху було набагато менше членів, але наша кількість швидко і помітно зростала: на початку було 70, потім доходило до 160 чоловік, а в районі нас нараховувалося навіть 700 активних штиків. Але велика шкода, що в наші ряди партії влилися переважно люди, які були скривджені радянською владою, хто відсиджував незаконно у тюрмі чи був репресований. Основна маса інтелігенції, насамперед вчителі та лікарі чомусь трималася осторонь. Вони були не проти, а навіть за незалежність України, але відкрито, публічно стати за ту незалежність і волю, духу і сміливості явно не вистачало.

Це було великим мінусом, але незважаючи на це, все таки невеличка горстка наших людей без всяких коштів, без транспорту, при грубому опорі держави змогла донести ідею незалежності до народу, що яскраво продемонстрували вже перші менш-більш демократичні вибори до Верховної Ради України в 1991 році. Їх виграв наш кандидат від Народного Руху у Косівському мажоритарному окрузі Володимир Шлемко — актор Івано-Франківського муздрамтеатру, який разом із своєю трупою їздив по Косівському та Верховинському районах і ставив у кожному селі вистави про січових Стрільців. У той час цс було небезпечно — від комуністичної влади можна було очікувати чого завгодно, а ось серед простих людей вистава користувалася надзвичайною популярністю, піднімала національний дух кожного.

Тоді від Косова вчителі висунули як кандидата в народні депутати Ігоря Аполлоновича Пелипейка. Були й інші кандидати. Переміг Шлемко. У Верховній раді він відзначався стійкістю позиції, ніколи не гнувся перед комуняцькою групою «239 плюс Кацюба». Він єдиний депутат Верховної Ради, який був проти надання Криму статусу автономної республіки, і навіть заявив про голодування в зв'язку із цим. За різкий виступ на сесії парламенту тодішній його спікер Леонід Кравчук попередив Шлемка, що після цього він йому ніколи не надасть слова...

Ще був пам'ятний Ланцюг Злуки — зі Львова до Києва. Ми з Косова активно брали у ньому участь, було багато молоді. Потім був марш, присвячений 500-річчю створення козацтва в Україні. До нас, як активних учасників цієї акції, позитивно поставились керівники автобусних перевезень, адже тоді було організовано більш ніж 500 автобусів, і ті автобуси довезли нас до Запоріжжя, а потім був марш через Дніпро-гес на острів Хортицю. Відбувалося тотальне пробудження українців, як нації!

Аналізуючи минуле, хочу зауважити, що, на жаль, активності членів Руху вистачило лише на вибори до Верховної Ради та при обранні народних депутатів, що було великою помилкою. Тоді побутувала думка, що коли буде демократичний і проукраїнський керуючий державний орган в Києві, то він і на місцях вже розставить проукраїнських державницьких людей.

Сталося не так, як гадалося. Фактично всі демократичні сили Косівщини провалили агітацію до місцевих виборів, не змогли переконати народ голосувати за демократичні сили. Хаосом і безвідповідальністю старої-нової влади сповна скористалися червоні директори, які потихеньку розікрали і довели «до ручки» заводи. Червоні голови колгоспів повністю знищили тваринництво, машинотракторні парки. Все, що було на складах порозтягали, а про державу ніхто не думав і не дбав. А потім, як відкрили кордони, то все, що було більш-менш придатне до продажу, вивезли Бог зна куди.

Спогад записав Тарас ПАСИМОК

Середа, 28 червня, 2017